Презентація "Михайло Стельмах"
Поверталися з далекого вирію гуси-лебеді, летіли вони над самою стріхою, і майбутньому письменникові, а тоді маленькому Михайликові, здавалося, що вони струшують на землю «бентежні звуки далеких дзвонів». Тоді небо уявлялося дитині неповторним оркестром, у якому можна почути шляхетний спів скрипки і тонке бриніння сопілки, тихі акорди бандури і притлумлений голос кобзи... Світ такий гарний, життя таке прекрасне! І про це Михайло Стельмах протягом всього життя розповідав людям.
Чому твір про своє дитинство автор назвав «Гуси-лебеді летять»?
Дітьми всі ми вчимося пізнавати світ, бачити його красу, співіснувати з ним. Але на створення дивовижних історій з дитинства здатні лише письменники, і не всі, а тільки ті, які ще змалку навчились розуміти мову трав і птахів, усього живого, серцем і душею відчувати, сприймати те, що їх оточує. Таким був Михайло Панасович Стельмах. Інакше як би він міг дізнатись і переповісти нам, як уночі достигають суниці, котрі «стають схожими на росу, що випала з зірок», як «в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час», а «на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці»?
Чарівні спогади залишились у письменника про його дитячі роки: «Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою».
У пам'яті Михайла Стельмаха навіки закарбувалися слова його діда Дем'яна: «...і він, Шевченко, босоніж до школи ходив». Бо його самого батько носив до школи на руках - чоботи були одні на всю родину. А вчитися хлопцеві, ой, як хотілось!
А найдужче любив хлопчик Коляду та Щедрий вечір - найвеселіші зимові свята! Луною линули над Михайликовим селом щедрівки, а він думав: «І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...» Дуже вражали батькові примовляння, в яких озивалися «оті великі надії на хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі». І тоді ще вірив хлопчина, що «настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото прясти, а сиві срібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги».
А знаєте, яка знаменна подія сталася в житті майбутнього письменника? Йому довірили жати жито! «Твій перший сніп, - сказав батько, - твій перший хліб». І це була така урочиста хвилина, що Михайлик щиро зізнався: «Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!»
Ось такими були «університети» М. Стельмаха, який пізніше відтворить у своїх романах і повістях майже всю історію України в буремному XX столітті. А поки що він вчиться у школі, «щоб в голові меншало полови». Пише свою першу п'єсу, яку похвалить учителька й інсценізуватиме у хаті-читальні. Він поки що знаходиться під крилом батьківської та материнської ласки, огорнений родинним теплом і любов'ю. Поряд з ним люди, почуття до яких збереже у серці упродовж усього життя. Спогади про дитинство зігріватимуть письменника на нескінченних кривавих дорогах Другої світової війни. Він воюватиме до того часу, поки не зітхне з полегшенням рідна земля, порятована від фашистської навали. А потім, вже в мирні роки, будучи знаних сивочолим письменником, врешті сяде до столу й оживуть під його пером ті коштовні скарби, що не розгубив у боях і зумів зберегти душі, - найтепліші згадки про батьків, близьких людей, світлі дитячі роки і, найголовніше, мудрість, передану йому ще змалку від могутнього роду Стельмахів:
Це немовби завершене полотно, досконала розповідь про найпотаємніше, сокровенне. І хоч «Гуси-лебеді летять...» має продовження - ще одну повість, «Щедрий вечір», але кожна з них - цілком осібна мелодія життя Михайла Стельмаха.
Початок твору вже налаштовує нас на ліричний лад. Це поетичний заспів, що пронизує символом гусей-лебедів весь сюжет. Одразу звертаєш увагу на те, що хлопчик бачить світ по-особливому, знаходить якісь незвичайні слова та образи, щоб передати його красу, бо ця дитяча душа відкрита поезії навколишнього буття.
Матеріали для вивчення повісті М. Стельмаха
"Гуси-лебеді летять"
Може, тим без пісні я не можу
Працювати, жити навіть дня,
Що округ земля моя хороша,
А на ній - моя рідня!
Михайло Стельмах
Працювати, жити навіть дня,
Що округ земля моя хороша,
А на ній - моя рідня!
Михайло Стельмах
«Поки людина живе — повинна чекати чогось великого»
Поверталися з далекого вирію гуси-лебеді, летіли вони над самою стріхою, і майбутньому письменникові, а тоді маленькому Михайликові, здавалося, що вони струшують на землю «бентежні звуки далеких дзвонів». Тоді небо уявлялося дитині неповторним оркестром, у якому можна почути шляхетний спів скрипки і тонке бриніння сопілки, тихі акорди бандури і притлумлений голос кобзи... Світ такий гарний, життя таке прекрасне! І про це Михайло Стельмах протягом всього життя розповідав людям.
Чому твір про своє дитинство автор назвав «Гуси-лебеді летять»?
Дітьми всі ми вчимося пізнавати світ, бачити його красу, співіснувати з ним. Але на створення дивовижних історій з дитинства здатні лише письменники, і не всі, а тільки ті, які ще змалку навчились розуміти мову трав і птахів, усього живого, серцем і душею відчувати, сприймати те, що їх оточує. Таким був Михайло Панасович Стельмах. Інакше як би він міг дізнатись і переповісти нам, як уночі достигають суниці, котрі «стають схожими на росу, що випала з зірок», як «в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час», а «на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці»?
Чарівні спогади залишились у письменника про його дитячі роки: «Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою».
У пам'яті Михайла Стельмаха навіки закарбувалися слова його діда Дем'яна: «...і він, Шевченко, босоніж до школи ходив». Бо його самого батько носив до школи на руках - чоботи були одні на всю родину. А вчитися хлопцеві, ой, як хотілось!
А найдужче любив хлопчик Коляду та Щедрий вечір - найвеселіші зимові свята! Луною линули над Михайликовим селом щедрівки, а він думав: «І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...» Дуже вражали батькові примовляння, в яких озивалися «оті великі надії на хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі». І тоді ще вірив хлопчина, що «настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото прясти, а сиві срібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги».
А знаєте, яка знаменна подія сталася в житті майбутнього письменника? Йому довірили жати жито! «Твій перший сніп, - сказав батько, - твій перший хліб». І це була така урочиста хвилина, що Михайлик щиро зізнався: «Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!»
Ось такими були «університети» М. Стельмаха, який пізніше відтворить у своїх романах і повістях майже всю історію України в буремному XX столітті. А поки що він вчиться у школі, «щоб в голові меншало полови». Пише свою першу п'єсу, яку похвалить учителька й інсценізуватиме у хаті-читальні. Він поки що знаходиться під крилом батьківської та материнської ласки, огорнений родинним теплом і любов'ю. Поряд з ним люди, почуття до яких збереже у серці упродовж усього життя. Спогади про дитинство зігріватимуть письменника на нескінченних кривавих дорогах Другої світової війни. Він воюватиме до того часу, поки не зітхне з полегшенням рідна земля, порятована від фашистської навали. А потім, вже в мирні роки, будучи знаних сивочолим письменником, врешті сяде до столу й оживуть під його пером ті коштовні скарби, що не розгубив у боях і зумів зберегти душі, - найтепліші згадки про батьків, близьких людей, світлі дитячі роки і, найголовніше, мудрість, передану йому ще змалку від могутнього роду Стельмахів:
Небагато літ прожив на світі
У краю лісів, озер і трав,
Там навчився я людей любити
І чудовий світ пізнав.
Повість має надзвичайно поетичне обрамлення -
картину багатозвучної весни із лебединою піснею у високім небі.У краю лісів, озер і трав,
Там навчився я людей любити
І чудовий світ пізнав.
Це немовби завершене полотно, досконала розповідь про найпотаємніше, сокровенне. І хоч «Гуси-лебеді летять...» має продовження - ще одну повість, «Щедрий вечір», але кожна з них - цілком осібна мелодія життя Михайла Стельмаха.
Початок твору вже налаштовує нас на ліричний лад. Це поетичний заспів, що пронизує символом гусей-лебедів весь сюжет. Одразу звертаєш увагу на те, що хлопчик бачить світ по-особливому, знаходить якісь незвичайні слова та образи, щоб передати його красу, бо ця дитяча душа відкрита поезії навколишнього буття.
Маленький Михайлик немовби персоніфікує, оживлює
все, що його оточує. Навіть вітряки схожі в нього на казкових велетнів,
що мандрують світом, творячи якесь таємне, їм одним відоме, чаклунство. А
ще вони намотують на крила бабине літо, даруючи всім людям залишки
тепла і сонця. Хлопчик живе у світі народних звичаїв і традицій, знає
таїну великодніх крашанок, диво-насіння, з якого виростають здоровенні
гарбузи, аби лишень матуся над ним почарувала! Спробуйте подивитись на
світ очима Михайлика, вловити неповторні запахи весни й літа, почути
«бентежні звуки далеких дзвонів», «віщу скрипку», «срібний передзвін».
Спробуйте, як і він, відпустити свою душу, щоб підняли її на крила
лебеді і забрали в «нерозгадану далину»! Повірте, вам так само «хороше, і
дивно, і радісно» стане «в цім світі»!
Народні пісні ще з дитинства так запали в душу письменника, що молодий Михайло Стельмах, учителюючи у школах Поділля та Київщини, зібрав тисячі народних пісень, записавши не лише тексти, а й мелодії. Ось що він говорив: «Лірична пісня - це душа народу, це безмежне поле, засіяне зернами історії і заквітчане людськими надіями, це незміряна, воістину народна любов до своєї дідизни і ненависть до її ворогів, це достойна людська гідність і людське страждання, це стихійний блиск селянської коси над одичалою панською головою і квиління чайки-небоги над тяжким шляхом життя, це чисті пориви до щастя і чиста сльозина на віях дівочих, це муки матерів на чужій землі і цнотлива вечірня усмішка на устах нареченої. Приторкаючись до ліричної пісні, ми входимо в безмірний світ народного життя
Українська лірична пісня, виплекана історією і побутом, супроводить людей-трудівників - своїх творців і хранителів протягом всього їхнього віку». Зверніть увагу, наскільки життєвою виглядає повість «Гуси-лебеді летять...» вже завдяки своїй композиції! Адже в ній немає чіткого сюжетного стрижня, а події натомість розгортаються довільним плином, немовби саме життя. Відтак і образ Михайлика розкривається різними способами: і завдяки самохарактеристиці, і через розповіді інших героїв про поведінку, вчинки, характер хлопчика, а також - у його ставленні до природи, яка є для дитини храмом, сповненим глибокої таїни і чарівливості.
Серед улюблених художніх засобів письменника - метафора, порівняння, вибагливі епітети. Усе це створює неповторну образну в'язь повісті, вона сприймається як пісня, що полонить уяву читача. А прислів'я, приказки, афористичні вислови, що вільно ллються з уст дідуся й бабусі, тата й мами! Кому б не хотілося зростати в такій поетичній атмосфері!
«Гуси-лебеді летять...» - це історія сонячного дитинства, з якого бере початок потужний талант письменника, коли він вчиться дружити, дорослішає, зустрічаючись не лише з радістю, а й з горем. Ми знайомимося з найкращою подругою Михайлика - Любою, яка так само тонко відчуває природу і не по-дитячому мудра. Ми помічаємо, з якою великою любов'ю згадує Стельмах своїх рідних - маму, тата, бабусю, дідуся. Колись він сказав, що є люди, «на яких недарма падало сонце». Саме їхній світлій пам'яті присвячена повість Михайла Панасовича...
Народні пісні ще з дитинства так запали в душу письменника, що молодий Михайло Стельмах, учителюючи у школах Поділля та Київщини, зібрав тисячі народних пісень, записавши не лише тексти, а й мелодії. Ось що він говорив: «Лірична пісня - це душа народу, це безмежне поле, засіяне зернами історії і заквітчане людськими надіями, це незміряна, воістину народна любов до своєї дідизни і ненависть до її ворогів, це достойна людська гідність і людське страждання, це стихійний блиск селянської коси над одичалою панською головою і квиління чайки-небоги над тяжким шляхом життя, це чисті пориви до щастя і чиста сльозина на віях дівочих, це муки матерів на чужій землі і цнотлива вечірня усмішка на устах нареченої. Приторкаючись до ліричної пісні, ми входимо в безмірний світ народного життя
Українська лірична пісня, виплекана історією і побутом, супроводить людей-трудівників - своїх творців і хранителів протягом всього їхнього віку». Зверніть увагу, наскільки життєвою виглядає повість «Гуси-лебеді летять...» вже завдяки своїй композиції! Адже в ній немає чіткого сюжетного стрижня, а події натомість розгортаються довільним плином, немовби саме життя. Відтак і образ Михайлика розкривається різними способами: і завдяки самохарактеристиці, і через розповіді інших героїв про поведінку, вчинки, характер хлопчика, а також - у його ставленні до природи, яка є для дитини храмом, сповненим глибокої таїни і чарівливості.
Серед улюблених художніх засобів письменника - метафора, порівняння, вибагливі епітети. Усе це створює неповторну образну в'язь повісті, вона сприймається як пісня, що полонить уяву читача. А прислів'я, приказки, афористичні вислови, що вільно ллються з уст дідуся й бабусі, тата й мами! Кому б не хотілося зростати в такій поетичній атмосфері!
«Гуси-лебеді летять...» - це історія сонячного дитинства, з якого бере початок потужний талант письменника, коли він вчиться дружити, дорослішає, зустрічаючись не лише з радістю, а й з горем. Ми знайомимося з найкращою подругою Михайлика - Любою, яка так само тонко відчуває природу і не по-дитячому мудра. Ми помічаємо, з якою великою любов'ю згадує Стельмах своїх рідних - маму, тата, бабусю, дідуся. Колись він сказав, що є люди, «на яких недарма падало сонце». Саме їхній світлій пам'яті присвячена повість Михайла Панасовича...
Комментариев нет:
Отправить комментарий